Дитячі примхи

Нерідко батьки скаржаться на примхи й упертість дитини. Проте вважати примхи чимось притаманним тільки дитинству абсолютно непра­вильно. Діти не народжуються прим­хливими і це аж ніяк не є їх віковою особливістю. Інша справа, що прим­хи найчастіше виявляються у дош­кільному віці.

У чому ж виражається веред­ливість дітей? Насамперед у швидкій зміні емоційних станів, що зовні виявляється у нелогічних, з погляду дорослих, бажаннях, у вчинках, поз­бавлених сенсу. Примхи є наслідком властивої дітям імпульсивності, пов’язаної з переважанням чуттєвих процесів над вольовими.

Причини їх виникнення можуть бу­ти різними: перевтома, перенасичен­ня враженнями.

Примхи бувають інколи й провіс­никами захворювання. Буває, що ма­ля капризує і після одужання, що подекуди пов’язано зі слабкістю піс­ля хвороби, а найчастіше з тим, що, звикнувши до підвищеної уваги бать­ків малюк хоче зберегти її. От чому бажано, щоб ставлення до дитини, здорової чи хворої, було завжди рів­ним — м’яким, розумно вимогливим, без істотних перепадів.

І звичайно ж, вередливість дітей може зумовлюватися неправильним вихованням. Збагнувши слабкість своїх рідних, малюк починає викорис­товувати її в егоїстичних цілях, щора­зу домагаючись задоволення будь-яких забаганок. Дитячі примхи часто поєднуються з упертістю, як одним зі способів добитися свого. Упертість відрізняється від примхливості тим, що примхлива дитина «ниє», плаче, а вперта «не чує» ваших прохань і вка­зівок, вчиняє, як заманеться, ігнору­ючи заборони.

Упертість часто плутають з напо­легливістю. Ці якості трохи подібні між собою за зовнішнім вираженням. Проте впертість — негативна якість дитини, а наполегливість — позитив­на риса, яка потребує заохочення та підтримки. Упертість властива розпе­щеним дітям, які звикли до надмір­ної уваги і до того, що завжди доби­ваються свого. Вона виникає також тоді, коли малят часто осмикують, гримають на них, обмежують нескін­ченними заборонами і це є захисною реакцією дитини проти надміру ви­ховних заходів.

Чи можна протидіяти примхливості, та капризуванню? Багато що тут за­лежить від батьківського терпіння. Ми іноді не помічаємо, що самі провоку­ємо дитячі примхи. Навіть те, як і в якій формі ми забороняємо, має зна­чення для наших синів і доньок. Як­що ваша заборона звучить категорич­но і дитина знає, що коли ви сказала «ні», то так і буде, вона не витрача­тиме марно зусиль на те, щоб про­тидіяти вам. Також дуже важливо, щоб «ні», сказане батьком, було під­тримане всією сім’єю. І щоб дитина, як досвідчений психолог, не намага­лася маніпулювати дорослими, гра­ючи на тому, що вони не вміють до­мовитися між собою.

Якщо ж наше «ні» виглядає так, що ми забороняємо й водночас подає­мо надію, то тут готуйтеся до трива­лої облоги і вельми ймовірного відступу. Не забуваймо про вік дитини, її індивідуальні особливості. До кожної має бути свій підхід: до однієї суво­рий, мобілізуючий тон, лагідність, м’якість, добре слово до другої, не­образливий жарт, який допоможе ди­тині вийти із становища, в яке вона сама себе поставила, — до третіх.

Добрий ефект може дати застосу­вання ігрових прийомів. Вони без ви­димого для дитини тиску допомага­ють відволікти її, настроїти на інше.

Часто можна спостерігати таку, не дуже приємну, картину: дитина ниє, хникає, а дорослий передражнює її, доводячи до нестями. Можете не сум­ніватися, що такий антипедагогічний прийом становища не поліпшить.

Варто ще й ще раз замислитися: чи не криється причина примхливості у тому, що ми не зуміли наповнити життя сина чи доньки цікавим зміс­том, не виробили в них смаку до ко­рисної діяльності, позбавили їх това­риства ровесників? Чи не байдикуван­ня та відсутність нових вражень призвели до цього? Якщо це так, слід вжити термінових заходів, щоб покін­чити з дитячим неробством, напов­нити життя наших рідних дітей корис­ною діяльністю. Коли малюк зайнятий чимось цікавим, йому ніколи вере­дувати та й не хочеться.

Не забувайте про трудові доручен­ня, про те, що дитина повинна мати свої обов’язки в сім’ї. Навіть наймен­ших корисно привчати виконувати нескладні трудові операції, залучати до самообслуговування.

На закінчення хочеться висловити таку думку: пам’ятаймо, що дитина має таке саме право на повагу, як і доросла людина. Ігнорування цього — серйозна помилка у вихованні. Пова­жаймо її старання, намагання, невдачі й сльози.

Батьки та вихователі мають дуже уважно вивчати дітей, вникати у їхній внутрішній світ, знаходити спонукальні мотиви їхньої поведінки. Адже все до­сягнуте муштрою, насильством, забо­ронами — нетривке і ненадійне. І ко­ли слухняна, поступлива дитина рап­том стає впертою і непокірливою, то найчастіше це свідчить про її праг­нення до самовираження, самодіяль­ності. «Не треба гніватися на те, що дитина є тим чим вона є» — зазначав Януш Корчак у своїй праці «Як люби­ти дітей». І справді: не треба.